Галшка Гулевичівна - одна із засновниць Київського братства, монастиря і школи

Гулевичівна Галшка (Єлизавета, Галина) Василівна (22.12.1575 — березень1642, м. Луцьк) — одна з засновниць Київського братства, монастиря і школи при ньому.

Походила зі старовинного українського шляхетського православного роду Гулевичів, відомого від початку XVI ст. Дід Галшки, Федір Гулевич, 1540 р. був висвячений на луцького православного єпископа під ім’ям Феодосій. Його син Василь обіймав посаду підстарости, а з 1569 р. — воєводи Волинської землі. Наймолодшою дочкою Василя була Галшка. У 1594 р. вона одружилася з Христофором Потієм, сином єпископа Володимирського та Берестейського Іпатія Потія. По смерті Христофора у 1601—1602 pp. одружилася вдруге зі Стефаном Лозкою, мозирським маршалком, заможним українським шляхтичем із Полісся.

15 жовтня 1615 р. Г. Гулевичівна подала до київських городських книг фундуш (дарчу), в якій відказала власний двір із землею, зі всім добром з того двору і землі на ставропігійний монастир і на школу дітям як шляхетським, так і міщанським. Таким чином розпочала своє життя Київська братська школа.

Гулевичівну підтримали київські жителі, відомі вчені й культурні діячі того часу: Йов Борецький, згодом перший митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Лаврентій Зизаній, Олександр Митура, Памво Беринда, архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький. У школі вони навчали дітей, укладали підручники, збирали бібліотеку. До Київського братства 1620 р. вступив гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний «з усім військом». Київська братська школа, отримавши добрих вчителів і мужніх покровителів, швидко посіла провідне місце в культурному й суспільному житті України й незабаром перетворилася на Академію. Так розпочався відлік історії української aima mater вищої освіти, культури й християнського благочестя — Києво-Могилянської академії, яка набула міжнародного значення.

По смерті чоловіка Галшка повернулася до Луцька, підтримувала Луцьке братство і його школу. У 1641 р. Галшка склала тестамент, за яким майже все своє майно заповіла на Луцьку братську школу і Хрестовоздвиженську церкву, де й була похована. Варто зауважити, що при братських церквах ховали лише визначних членів братств, благодійників монастирів і шкіл, до яких, безперечно, належала й Галшка. Щодо єдиного сина Гулевичівни, Михайла Лозки, то він був ревним католиком і не підтримував добродійницьких починань своєї матері; незважаючи на два шлюби, Михайло помер бездітним, і лінія нащадків великої української меценатки на ньому урвалася. 

Щороку в день іменин Галшки Гулевичівни, 22 грудня, її поминали як фундаторку Києво-Могилянської академії. Сьогодні у відродженій Києво-Могилянській академії — Національному університеті «Києво-Могилянська академія» ім’я Галшки Гулевичівни стоїть першим серед почесних її засновників.

http://www.ukrainians-world.org.ua/ukr/peoples/5bfdd8eda8eecb8a/

Петро Конашевич-Сагайдачний - непереможний гетьман

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний Року Божого 1582-го в родині українського шляхтича Конона на Перемишлянщині народився син, якого охрестили Петром. Його дід та батько мали свій герб «Побог». Невдовзі юного шляхтича віддали навчатися до однієї з православних шкіл старовинного міста Самбора. Потому Петро здобував освіту в знаменитій Острозькій академії. Наприкінці 1590-х років розпочав службу у Війську Запорозькому, де отримав від козаків прізвисько Сагайдачний. Незважаючи на своє перебування у Війську Запорозькому, молодий козак одружився зі шляхтянкою Анастасією Повченською. У вільний від військових справ час сім'я Конашевичів-Сагайдачних проживала у Києві, на Подолі. Петро й Анастасія мали сина Лукаша, який навчався у Замойській академії й дуже гордився своїм батьком. Адже той брав участь у багатьох військових походах і кровопролитних січах з ворогами України-Русі. А однією з найяскравіших сторінок біографії Петра Конашевича-Сагайдачного стала участь у знаменитій Хотинській війні 1621 року, коли об'єднане польсько-литовсько-українське військо перемогло багатотисячну армію Османської імперії. Участь нашого героя у битвах розпочалася з виснажливого походу до Молдавського та Волоського князівств, що відбувся восени 1600 року. Тоді кілька тисяч козаків на чолі з Гаврилом Крутневичем допомагали великому гетьману Корони Польської Яну Замойському воювати з протурецьким молдавським господарем Михайлом Хоробрим. 20 жовтня поблизу села Буків на Волощині вони перемогли турецько-молдавське військо. Протягом 1601-1603 років Петро Конашевич-Сагайдачний брав участь у Лівонській кампанії Речі Посполитої та разом зі своїми побратимами на чолі з гетьманом Самійлом Кішкою воював із шведами на берегах Балтійського моря. Після цього Петро відзначився у морському поході 1606 року до завойованої турками Варни, в 1608 році штурмував у лавах запорозького козацтва Перекоп, а в 1615 році — Білгород (Акерман). Військові звитяги, природна вправність та неабиякі особисті амбіції козака Сагайдачного не пройшли повз увагу січового товариства і в 1616 році, під час чергового походу на османську фортецю Кафа (суч. Феодосія в Криму), йому вперше довірили гетьманську булаву. Перші два десятиліття XVII століття відзначалися бурхливим ростом не лише військової, але й політичної ваги Війська Запорозького. Його керівники не визнавали постанов сеймів Речі Посполитої 1604, 1605, 1607, 1609, 1611, 1613, 1616 років щодо обмеження власного внутрішньополітичного статусу. У цей час почала проявляти себе й певна декларативність підданства королівській владі, адже, незважаючи на універсали Сигізмунда III, що забороняли козацтву «свавільничати» в східних воєводствах Польсько-Литовської держави й на міжнародній арені, воно продовжувало здійснювати самочинні походи на Туреччину, Крим, Молдавію та поширювати власну юрисдикцію на центральноукраїнський регіон. У зв'язку з цим король наказав у 1613 році скликати комісію для ведення переговорів з непокірними козаками й тим самим започаткував новий етап у відносинах між польським та козацьким урядами. Переговори між польською делегацією на чолі з київським воєводою, великим коронним гетьманом Станіславом Жолкевським та «усім Військом Запорозьким» відбулися в жовтні 1617 року в урочищі Стара Ольшанка, поблизу села Ольшаниця на Київщині, й завершилися підписанням двох документів. Перший був оформлений у вигляді «Комісарської трансакції із запорозькими козаками» і був актом королівської милості, наданий українському козацтву та підписаний урядовцями Речі Посполитої. «Далі ми (С. Жолкевський та інші коронні урядовці) їм, козакам, оголосили волю Його Королівської Милості, щоб у державах його милості короля нічого через них не було такого, що могло б спричинитися до чиєїсь шкоди, утисків, кривди; щоб на сусідні держави турецького султана не нападали, щоб не порушували замирення і пактів, здавна укладених між Його Королівською Милістю і Короною і турецьким султаном...; щоб на певних місцях лишаючись, служили вони його Королівській Милості і Речі Посполитій, попереджаючи про появу ворога держави, охороняючи переправи, як то робили їх предки... Призначили ми їм від імені Його Королівської Милості тисячу злотих і 700 локтів сукна на рік...». Отже, йшлося про прикордонну службу козацтва на користь Польсько-Литовської держави з отриманням за неї певної платні. Однак цю службу мала нести лише одна тисяча козаків, хоча їхня загальна кількість на той час становила близько сорока тисяч чоловік. Згідно з положеннями цього акта, козаками мав управляти «старший», який призначався королівським універсалом. Ті, хто не увійшов до реєстру та не підкорявся «старшому», щоб «не вигадували нових юрисдикцій там, де хто живе, своїм панам і начальникам були покірні». Зі свого боку Петро Конашевич-Сагайдачний разом із старшиною підтвердив наступні пункти підданства королеві Сигізмунду III в «Листі від запорозьких козаків» на ім'я великого коронного гетьмана. Вже на його початку відзначалося, що польські комісари «утискали наші права, надані нам Його Милістю Королем». Українська сторона погоджувалася з усіма положеннями запропонованого їм «акта милості», окрім двох пунктів, щодо яких козаки лишали за собою право «клопотатися» перед королем. Отже, Військо Запорозьке погоджувалося служити королеві на таких умовах: по-перше, не чинити свавільств на землях, що належали польському королеві; по-друге, не нападати на сусідні держави без королівського дозволу; по-третє, мати право обирати собі старшого за пропозицією короля; по-четверте, не виходити із своїх «звичних» місць на «волость» і «захищати переправи» на користь короля; по-п'яте, відлучити від себе новоприбулих «міщан» та не приймати їх до війська в майбутньому. Щодо обумовлення інших двох пунктів, то вони були такими: по-перше, це було «клопотання» перед королем і сеймом про збільшення реєстру, і, по-друге (гадаємо, це положення було найголовнішим серед усіх названих), «...щодо наших вольностей, які нам святої пам'яті їх Милостями Королями надані, а його Королівською Милістю, Паном Нашим Милостивим, тепер правлячим, підтверджені, щоб вони при нас лишалися цілими і непорушними, також за собою право клопотатися перед Його Милістю Королем і всією Річчю Посполитою залишаємо... ». Таким чином, започатковується традиція провідників Війська Запорозького посилатися на «вольності», надані в межах Речі Посполитої королями Сигізмундом ІІ і С. Баторієм. Зважаючи на те, що положення Ольшанської угоди 1617 року з огляду на різні обставини не виконувалося ні польською, ні українською стороною, через два роки, у 1619 році, між ними відбулися другі переговори. Вони завершилися прийняттям Роставицької угоди, яка у багатьох положеннях повторювала попередні домовленості. Як і раніше, королівські комісари висували певні умови козацькій старшині, а ті з певними зауваженнями погоджувалися на них і закріплювали своїм листом «з військовою печаттю». Влітку — восени 1618 року українські козаки на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним взяли участь у спробі завоювання Річчю Посполитою Московського царства. Під час цього походу, як свідчив сучасник, багато «московських міст, замків та поселень здобуті, спалені, висічені Сагайдачним», зокрема Рильськ, Курськ та Лівни. Також 20 липня козаками після багатьох штурмів було здобуто місто Єлець, а потім декілька інших російських містечок. 6 жовтня українські полки підійшли до села Котел неподалік Донського монастиря, що поблизу Москви. Українсько-польське та московське війська вишикувалися одне проти одного й до герцю стали їхні командувачі. Тоді гетьман Конашевич-Сагайдачний зійшовся сам на сам з царським воєводою В. Бутурліним і переміг його — спочатку вибив з його рук списа, потім вдарив його перначем по голові так, що той звалився з коня. Після того як московити відійшли, військо Сагайдачного підступило до мурів Москви й почало готуватися до штурму в районі Арбатських воріт. При цьому ворота готувалися підірвати козацькі саперні майстри — французи Ю. Безсон та Я. Без. У ніч з 10 на 11 жовтня відбувся штурм Арбатських воріт, all жовтня козаки взяли участь у великому штурмі Москви поблизу Тверських воріт. Однак у результаті прорахунків головного командувача армії Речі Посполитої здобути столицю Росії так і не вдалося й козаки повернулися додому. По дорозі до України вони взяли в облогу Калугу, однак її також не вдалося захопити. Більшість із положень Ольшанської та Роставицької угод Війська Запорозького з королівськими представниками не були виконані. Хоча у листі від козацької старшини до великого коронного гетьмана Станіслава Жолкевського запевнювалося: «...У володіннях же Його Королівської Милості, де домівки свої маємо і мати будемо, будемо виявляти належну пошану їх милостям старостам, підстаростам і їх помічникам. А якщо вторгнеться ворог Святого Хреста, ми не відмовимося під керівництвом пана старости і підстарости або з отаманом своїм виступити, і що на нас покладено, будемо виконувати...». І справді, протягом 1619 року близько шести тисяч козаків за згодою королівського уряду допомагали австрійському імператору Фердинанду II проти Трансільванського князівства. Після повернення з чергового походу козаки традиційно зібралися на Масловому Ставі поблизу Білої Церкви, щоб підтвердити гетьманські повноваження Петра Конашевича-Сагайдачного або ж переобрати його. Ось як відбувалася та рада за свідченням київського намісника Павла Пячинського: «Новини звідси тільки про козаків. Зібралися на Масловому Ставі і після взаємних суперечок затихли. Сагайдачний на гетьманстві підтвердився, забив того, хто хоругву схопив, є і кілька десятків поранених. Піймав злочинця Бородавку, випросили його потім козаки. Зараз у якійсь сварці вдарив його булавою в чоло аж до мозку і той, подібно, вже здох». Отже, як бачимо, козацькі ради відбувалися досить бурхливо, а нашому герою потрібно було проявляти крутий норов та неабияку фізичну вправність, щоб утримати гетьманську булаву. На початку серпня у Києві відбулася нова рада, на якій близько 250 козаків присягнули на вірність Війську Запорозькому та гетьману поблизу Замкової гори. Ще за тиждень таку ж присягу здійснили ще 700 козаків. Вони присягали «на голій шаблі, покладеній на столі, що не мають відбігати від купи, йти всюди, куди піде гетьман, і чинити все, що він накаже — чи добре, чи зле». У лютому 1620 року гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний відіслав своїх послів до московського царя. Очевидно, головною причиною такого кроку Сагайдачного була неспроможність польського уряду матеріально забезпечити таку велику кількість українського козацтва. Адже король хоча й видавав платню для однієї тисячі людей, але одночасно заборонив робити походи на турецькі володіння, що означало позбавлення можливості здобувати традиційний «козацький хліб» для більшої частини запорожців. Саме ця заборона Варшави й підштовхувала Військо Запорозьке у бік північного монарха. Крім того, така дипломатія, на думку керівництва українського козацтва, мала б заохотити Сигізмунда III Вазу до більшої поступливості стосовно відновлення козацьких «вольностей». Зважаючи на загрозу вторгнення османської армії до Польщі, сеймова шляхта у 1620 р. ухвалює постанову, в якій зазначалося, що «зараз ми військо Козацьке за стипендії ухвали сейму, плата їм призначена, з того аби під началом гетьмана нашого були». Оцінюючи позицію Петра Конашевича-Сагайдачного у 1621 році, відзначимо, що з цього часу вперше офіційно проголошується ідея його юрисдикції над Київським воєводством. Тим самим, хоча й у дещо іншому вигляді, використовувалися положення проектів Семерія Наливайка та Йосифа Верещинського щодо започаткування автономії Війська Запорозького. На окрему увагу заслуговує й пункт-прохання про дозвіл короля Речі Посполитої «відпускати» своїх підданих «під прапори» володарів інших держав. Таким чином козацьке керівництво хотіло узаконити довголітню практику своєї самостійної участі в різних міжнародних війнах і конфліктах. Король Сигізмунд III Ваза зрештою був змушений задовольнити це прохання, що й засвідчила активна участь численних козацьких підрозділів у Тридцятилітній війні 1618—1648 років. Хоча сейм 1621 року вислав спеціальних комісарів до Війська Запорозького з вимогою скоротити кількість козацтва з 42 до 2 (!?) тисяч осіб. Як стверджував у той час український магнат X. Збаразький, «при внутрішніх негараздах Польщі, козаки є для нас грізнішими від усіх зовнішніх ворогів». Однак стрімкий розвиток міжнародних подій знову призводить до визнання королівською владою існування в Україні багатотисячних козацьких полків. Влітку 1621 року вони на запрошення польського уряду прибувають до Хотина для участі у війні проти армії турецького султана Османа II. Тоді під Хотином зібралося трохи більше 40 тисяч козаків, а також 35 тисяч поляків і 25 тисяч литовців. До українського війська на чолі з Конашевичем-Сагайдачним входило тринадцять полків, а саме: гетьманський полк, що налічував 3000 козаків; полк Івана Гардзеї — 2000; полк Івана Зишкаря — 2300; полк Богдана Конші — 1600; полк Тимоша Федоровича — 4000; полк Мусія Писаренка — 2500; полк Федора Білобородька — 3200; полк Данила Довгеня — 3000; полк Адама Підгорського — 3700; полк Сидора Семаковича — 3500; полк Василя Лучковича — 4100; полк Яцька Гордієнка — 2700; полк Семена Чечуги — 3200 осіб. На початку вересня надійшли ще додаткові козацькі сотні, які не були внесені до реєстру, але брали активну участь у військових діях. Хотинська битва розпочалася 2 вересня наступом головних сил турецької армії по всьому фронту і концентрованим ударом на позиції козацьких полків Сагайдачного, у результаті чого українці втратили близько сорока чоловік вбитими і пораненими й змушені були за наказом свого гетьмана у ніч з 2 на 3 вересня зміцнювати пошкоджені гарматним вогнем турків земляні укріплення — вали, рови та шанці. Талант українського гетьмана як полководця в усій повноті проявив себе вже 3 вересня при перегрупуванні козацького війська під час бою з метою переходу від оборони до контратаки. Згідно з дослідженнями істориків, того дня, щоб уникнути втрат від щільного гарматного і рушничного вогню противника, П. Конашевич-Сагайдачний зосередив сили на правому і лівому флангах, при цьому оголивши позицію в центрі. Збільшення чисельності військ на флангах посилювало запланований удар на основних напрямках контратаки. Турки, опинившись у вогняному «кільці» між двома угрупованнями козацької армії і не витримуючи інтенсивногго рушничного вогню запорозьких піхотинців, почали спішно відступати. У результаті таких дій українських козаків турецький султан Осман II втратив близько десяти тисяч добірного війська. «Не буду ні їсти, ні пити, доки того Сагайдачного не приведете», — гніваючись, віддав наказ султан Османської імперії. Але цей наказ так і не був виконаний турецькими воєначальниками — гетьман Сагайдачний на чолі елітних підрозділів Війська Запорозького несподівано увірвався до ворожого табору. «Після раптового вторгнення запорожців у табір Османа турками оволоділа паніка: люди всіх звань і станів були в несказанній тривозі, сам Осман, який ще недавно гадав, що немає нікого у світі могутнішого за нього, тепер на власні очі побачив усю хиткість свого становища...», — засвідчував очевидець тих подій. Окрім уміло організованих наступальних операцій, Петро Конашевич-Сагайдачний багато уваги приділяв оборонній тактиці й особливо — тогочасній воєнній інженерії. За досить короткий термін козаками були збудовані незвичні, як на той час, споруди «бліндажного» типу, що витримували більш ніж п'ятигодинний гарматний обстріл. Це сталося 4 вересня. Ефективною була й система оборонного рушничного вогню, яку чи не вперше у таких масштабах запропонував козацький гетьман під Хотином. Вона полягала у застосуванні масового залпового вогню з мушкетів по ворогу з максимально близької відстані. Так було 8 вересня, коли відбірні яничари атакували козацький табір. Коли турки подолали оборонний рів, козаки одночасно по команді підвелися по всій лінії оборони і впритул розстріляли атакуючих з мушкетів. Внаслідок цього в рову залишилося лежати близько трьох тисяч «бусурман». Також Сагайдачним використовувалася традиційна козацька тактика нічних атак. Вони були здійснені ночами з 6 на 7, з 16 на 17, з 19 на 20, з 22 на 23 вересня. В останній вилазці брали участь три тисячі козаків, які знищили турецькі намети, вбили декілька сот турків (серед них — відомого турецького воєноначальника Черкес-башу), захопили багато зброї та цінностей. Такі дії козацького війська примушували турків до постійної бойової готовності і не давали можливостей для повноцінного відпочинку. Битва під Хотином, яка стала заключним етапом польсько-турецької війни 1621 року, про-довжувалася до кінця вересня і набувала затяжного позиційного характеру. 28 вересня султан Осман II наважився дати вирішальний бій об'єднаним козацько-польсько-литовським силам. Один з основних напрямів атаки був націлений на козацький табір. Однак туркам так і не вдалося прорвати оборону. Натомість Сагайдачний наказав перейти своїм полкам у контратаку, внаслідок чого противник почав відступати. Після цього турецький султан змушений був підписати мирний договір з польським королем і відмовитися від намагань захопити Україну та Польщу. Це стало можливим завдяки самовідданій боротьбі українського війська, військовому мистецтву та полководницькому хисту гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Кипчацька хроніка так засвідчила величезну роль козацтва у Хотинській війні 1621 року: «...Ці козаки кожного благословенного дня зустрічалися з невірними і давали їм битву, перемагали їх і не давали, щоб поляки були знищені; якщо не було б козаків, Бог один знає, поляки залишилися б переможені протягом 3-4 днів...». У нагороду за успішні дії під Хотинською фортецею Петро Конашевич-Сагайдачний з рук королевича Владислава отримав нагородний меч, який був інкрустований золотом та дорогоцінними діамантами із зображенням алегоричних сцен суду над Соломоном та бою античних воїнів. На ньому напис латинською мовою: «Владислав Конашевичу — кошовому під Хотином проти Османа». Таким чином, один з найповажніших на той час монарших дворів Центрально-Східної Європи нарешті визнав заслуги українського козацтва в обороні України-Русі, Речі Посполитої та інших країн від турецької загрози. Вручення Сагайдачному меча майбутнім королем Польщі згідно з тогочасними звичаями означало не що інше, як визнання високого суспільно-правового становища козацького гетьмана та очолюваного ним Війська Запорозького. Тепер за останнім визнавалися права рицарського люду українських воєводств Речі Посполитої. Вручена зброя як найголовніший рицарський символ на довгі роки стала своєрідною охоронною грамотою для українського козацтва. Нагадаємо, що польськими урядовими колами починаючи з кінця XVI століття козацтво трактувалося не інакше як «свавільне » збіговисько розбійників. А тепер золотий меч Сагайдачного відкрив шлях для поновлення Київської православної митрополії, посилення Київського братства та започаткування першого вищого навчального закладу в Україні — Києво-Могилянської академії. Якщо ви колись побуваєте в одному з найкращих польських міст — Кракові, то відвідайте музейний комплекс королівського замку на Вавелі. Саме тут у Державній колекції мистецтв під інвентарним номером і назвою «Меч гоноровий П. К. Сагайдачного, гетьмана козацького» зберігається знаменита зброя українського полководця. Очевидно, що після смерті гетьмана його меч якимось чином потрапив до Скарбу Коронного у Варшаві, а вже звідти перейшов у власність королівської родини Вазів й опинився у Вавельському замку. Після дієвої участі в Хотинській битві Петро Конашевич-Сагайдачний відразу ж відіслав до короля посольство, що мало таку інструкцію для переговорів з верховною владою: 1) козакам і надалі визнавати владу короля і готуватися до подальшої служби; 2) без згоди свого володаря не виступати проти турків; 3) збільшити виплати для реєстрового козацтва і покрити витрати за участь у Хотинській битві; 4) добиватися відновлення в Україні православної релігії; 5) підтвердити належність козакам «шпиталю» у Трехтемирові; 6) надати дозвіл брати участь у військових діях під керівництвом інших християнських монархів та не виконувати повинності тим козакам, що проживали на «королівщинах»; 7) домовитися про вихід коронного війська з території Київського воєводства; 8) вільно займатися мисливством і рибальством; 9) визначити «зимові межі» для козацького війська. Королем було погоджено лише частину(пп.1,2,4, 5) цих вимог, а отже, протиріччя між ним та підлеглим йому Військом Запорозьким наростали. Однак після отриманих у бойових сутичках ран Петро Конашевич-Сагайдачний помер у квітні 1622 року. Невдовзі була видана книга «Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного». У ній ректор Київської братської школи Касіян Сакович відзначив військові заслуги гетьмана: ...І Петро Конашевич гетьманив на славу, Його рицарство знають усюди по праву. Запорозькеє військо — належить вважати — Для вітчизни потрібне, пора це вже знати. Україна тим військом себе захищає, Де ж нема запорожців — татарин гуляє... Професор Матвій Кизимович писав про участь Петра Конашевича-Сагайдачного у віднов-ленні Київської православної митрополії: ...Патріарха отоді саме зустрічали, Із землі святої був, із Єрусалима, Де з'явилася у світ православна віра. Патріарха наш гетьман з військом привітавши В Києві, поклон йому доземний поклавши, З православними почав раду учиняти, Щоби пастирів могли православних мати... А Лукаш Беринда підвів такий підсумок земному життю видатного гетьмана Війська Запорозького: ...І щасливого в бою славить Помпеуса, Сагайдачний на Русі хай дістане славу, В вічну пам'ять те ім'я занесуть по праву, Щоб воєннії його подвиги всі знали, Щоб народи те ім'я завжди шанували. А щоб знали, що його тіло там покрито, На надгробкові слова отакі прорито: «Конашевич тут Петро, гетьман запорозький, свої кості положив», згинувши геройськи За вітчизни волю. Як турки налягали, Кілька пострілів йому навпрямки послали. Ними зранений гетьман і життя скінчив, Вірі, Богу й королю, війську догодив І упав — мир боронив для вітчизни свято... За часів гетьманування Петра Сагайдачного покозачилася майже вся Україна-Русь. У 1622 році королівською владою був проведений перепис (люстрація) українських сіл і містечок, де зазначалося: «Місто Черкаси. В тому місті міщан послушних 120. Податків жодних не платять, окрім військової служби, котру кожний з них кінно із зброєю при пані старості своєму або його підстарості повинен відправляти; буває їх 120 коней. Дворів козацьких непослушних у місті і по хуторах понад 1000...; містечко Іркліїв. У ньому дворів послушних 50, а непослушних козацьких понад 400...; містечко Голтва. В ньому дворів послушних 50, а непослушних козацьких 230...». Після перепису господарств у Канівському старостві було відзначено, що там дуже залюднені села, але скрізь проживає козацтво. Під час огляду Переяславського староства у спеціальних книгах було зроблено запис, що поміж простими селянами у селах живуть козаки, яких більше тисячі і які користуються землями. Богуславське староство — « ...Села або хутори, належні до того староства: Біївці, Вільховець, Більмачі, Тептіївка, Охматів, Дибинці, Мисайлівка, Ісайки, Щербанівка, Туники, Вулля, Семерхів. Втих селах підданих послушних немає, крім кількох. Всі козаки...». Український церковний і культурний діяч Іоаникій Галятовський через півстоліття після смерті гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, в 1676 році, так оцінив його діяльність: «Я ж при своїх недостойних молитвах зичу твоїй вельможності такого щасливого прогресу на війні, як щасливого прогресу дізнавав на війні козак Петро Сагайдачний, який під Хотином потужно громив турецькі й татарські війська, коли під Хотин притягнув Осман, турецький цесар, із великими військами. Коли б Сагайдачний із запорозькими військами не загамував там турецької потуги, певно б, турки-магометани почали в Росії із християнських церков свої магометанські мечеті чинити або ж стайні для своїх магометанських коней. Той-таки Сагайдачний славне місто Кафу в товаристві із запорозьким рицарством узяв, туди човном приїхавши, і всіх турок і татар, бусурман, постинав, а численних християн-невільників визволив із поганської неволі і повернувся звідти до Росії, вітчизни своєї, із великими скарбами». Російський історик XVIII століття Олександр Рігельман так писав про українського гетьмана: «Петр Конашевич-Сагайдачный из шляхетства. Сей возведен и поставлен от польской стороны над козаками гетманом. Он собрал оставших козаков и умножил их званием, и учредил между ими реестровых выборных козаков с порядочным устройством 6000 человек. Во время ж турецкого султана нашествия с войском, в 1621 году, на Польшу, Конашевич для сего с козаками королем призван был к армии польской, которой более 40 000 привел с собою войска своего, и тем числом над турками немалую победу сделал, через что и к миру султан склонился. После чего в 1622 году Конашевич скончался, а имение свое на училище в Киево-Братский монастырь отдал». Напередодні своєї смерті гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний не тільки заповідав частину свого майна на Києво-Братський монастир, але й подарував напрестольний хрест із срібла і золота, оздоблений гірським кришталем до церкви Святого Богоявлення цього ж монастиря з написом «Року 1622 надав цей хрест раб Божий Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман Війська ЙКМ Запорозького до церкви Святого Богоявлення Господня в дім братський на відпущення гріхів своїх». До поминального запису в синодику Михайлівського Золотоверхого собору в Києві було внесено імена найближчих родичів гетьмана: Конон, Єлисей Казновський, Яків Бородавка- Неродич, Мокрина, Феодосій, Стефан, Михайло, Гаврило, Пелагія, Наум, Іоанн, Євдокія, Марія, Анастасія, Феодор, Параскева та Михайло. * * * У столичному Києві, містечку Хотині на Чернівеччині та селі Кульчицях на Львівщині встановлено пам'ятники видатному козацькому гетьману початку XVII століття Петру Конашевичу-Сагайдачному. Безперечно, що ця непересічна історична особа заслуговує на таке вшанування, як ніхто інший серед тогочасних українських діячів. Адже це він водив козаків у переможні морські походи до берегів Криму й Туреччини, це під його керівництвом Військо Запорозьке у складі польської армії ледве не захопило Москву, це його разом з козаками запрошували до європейської Ліги Християнської міліції у 1618 році, це його талант полководця вберіг Європу від вторгнення багатотисячної турецької армії у 1621 році, це його геній передбачив об'єднання козацтва і Православної церкви задля майбутнього утвердження державності в Україні-Русі. Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

330 років тому Івана Мазепу обрано Гетьманом

                                                25 липня 1687 року, 

330 років тому, Івана Мазепу обрано Гетьманом, водночас, в цей же день були підписані так звані Коломацькі статті. 

Влітку 1687 року, на річці Коломак (нині Коломацький район Харківської області), після невдалого походу Івана Самойловича на Крим козацька старшина обирала нового гетьмана. Вибір пав на Івана Мазепу (1639–1709), який ввійшов у політичне життя України у досить складні часи. Україна фактично розпалася на дві частини, що боролися між собою: одна - на боці Москви, інша - на боці Польщі. Як політик Іван Мазепа формувався на службі в гетьмана Петра Дорошенка. Освіта, яку він здобув у Києво-Могилянській колегії, в навчальних закладах Західної Європи, давала можливість йому виконувати важливі дипломатичні доручення, виступати посередником у переговорах із турецьким султаном, польським та московським царями. Згодом у лівобережного гетьмана Івана Самойловича він зайняв посаду генерального осавула. Мазепа прожив 70 років, 22 із них був гетьманом. Між новообраним гетьманом України й козацькою старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром та царицею Софією, з другого, були підписані так звані Коломацькі статті. В їх основу було покладено попередні українсько-московські договори, зокрема Глухівські статті 1669 року. Коломацькі статті ще більш обмежував політичні права гетьмана та українського уряду - гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина - скидати гетьмана, обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями, а гетьманському уряду заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. Разом з тим, пропонувалося насильне міжетнічне (між росіянами і українцями) укладання шлюбів. Таким чином, Коломацькі статті стали наступним кроком на шляху обмеження державних прав Гетьманщини. В подальшому Мазепа намагався відновити авторитет гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Перебуваючи під патронатом московського царя Петра I, проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького з кордонами часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Шведською імперією, проте 1708 року розірвав з російським царем і став на сторону шведів. Після поразки під Полтавою, вимушений був поселитись у Молдовському князівстві.

https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2272357-25-lipna-pamatni-dati.html

80 років з дня початку "Великого терору" в Україні

5 СЕРПНЯ 1937 РОКУ. ПОЧАТОК ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ

Нагадуємо суспільству, що 5 серпня 1937 року за наказом НКВД СССР № 00447 вступила в дію постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року П 51/94 «Про антирадянські елементи». Розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху «чистка» суспільства від елементів, які не годилися для будівництва комунізму. Її теоретично обґрунтував новий нарком НКВД Микола Єжов і відредагував сам Сталін.

ЦК ВКП(б) запропонував подати в ЦК склади позасудових органів – «трійок», а також кількість осіб, що підлягають розстрілу та висланню.

У кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1). «Знизу» полетіли звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання(!) за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити ліміти, особливо за І категорією, висувалися «зустрічні плани»(!). Нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався до Москви за таким збільшенням. Призначений після його розстрілу в січні 1938 року в.о. наркома Олександр Успенський – двічі. І Москва їх задовольняла.

Дія «трійок» поширювалася на всі категорії населення. Під репресії потрапили «куркулі», «кримінальники», «контрреволюціонери» різних відтінків, «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькісти», «диверсанти», «шкідники», «буржуазні націоналісти» – тобто й українська інтеліґенція, яка, за визначенням Сталіна, «не заслуговувала довіри». Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою «СССР». Та все ж чи не найбільше постраждав український народ, бо він, з його глибокою релігійністю, волелюбність, потягом до самостійного господарювання, увесь не годився для будівництва комунізму, і його слід було замінити привезеним з Росії та щойно виведеним «совєтскім народом».

                                              
Фото: Музей "Територія Терору". Агітаційний плакат «Искореним шпионов и диверсантов», 1937 р. Автор: С. Ігумнов

«Трійки» поєднували в собі слідство, обвинувачення, суд і виконавця вироків. На все слідство відводилося 10 діб. Участь захисника, прокурора, а часом – і самого звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення. Цілком у дусі настанови творця радянської держави Леніна, який учив: «Будьте зразково нещадними... Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини» (В.И. Ленин, ПСС, Москва, Политиздат, 1981 г., т. 50, с. 165). І відповідно до настанови «любимца партии и народа» Кірова, який учив: «Карати по-справжньому, щоб на тому світі був помітний приріст населення, завдяки діяльності нашого ГПУ» (Промова з нагоди 15-річчя ГПУ, цит. за кн.: Сергій Шевченко. Архіпелаг особливого призначення. – К.: Фенікс, 2006. – С. 21).

На виконання згаданої Постанови, «чистка» відбулася і в концтаборах та тюрмах. Так, начальник Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) Іван Апетер одержав наказ скласти список на розстріл 1825 в'язнів. Одна група, 507 в'язнів, була розстріляна під Ленінґрадом 8 грудня 1937 року, 200 (насправді 198) – на Соловках 14 лютого 1938 року. Доля так званого «Соловецького етапу» (1111 осіб) стала відомою лише в 1997 році: капітан Матвєєв з помічниками розстріляв його 27 жовтня, а також 1, 2, 3 і 4 листопада в урочищі Сандармох на півдні Карелії. Серед 290 українців: творець театру «Березіль» Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, історики академік Матвій Яворський, професор Володимир Чехівський, професор Сергій Грушевський, географ академік Степан Рудницький, письменники Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець родом професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз.

Сандармох знайшли за документами та виявили на місцевості 1 липня 1997 року Карельський та Санкт-Петербурзький «Меморіали» (Юрій Дмитрієв, Веніамін Іофе, Ірина Рєзнікова). Тут приблизно 150 ям, де покоїться близько 9 тисяч розстріляних. Це в 30-х роках було «обычное место расстрелов» на півдні Карелії… А скільки таких місць ми не знаємо.

2004 року стараннями українців усього світу, насамперед Товариства української культури Карелії «Калина» (голова Лариса Скрипникова), там зведено величний пам`ятник – гранітний Козацький хрест «Убієнним синам України» (автори Микола Малишко та Назар Білик).

Фото: Козацький хрест «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох.

…1937 рік – це гігантський масштаб репресій, що охопили всі реґіони й усі без винятку верстви суспільства, від найвищого керівництва країни до далеких від політики селян і робітників. Це колосальні фальсифікації звинувачень. Це безпрецедентна плановість терористичних «спецоперацій»: «чистки» не міг уникнути ніхто. За 15 місяців кампанії за політичними звинуваченнями в СССР було заарештовано більше 1,7 млн. осіб. А разом із жертвами депортацій і засудженими так званими «соціально шкідливими елементами» кількість репресованих перевищує два мільйони (Тези Міжнародного товариства „Меморіал”, 2007). Усього під час Великого Терору до розстрілу з політичних мотивів були приречені 681.692 особи. (БорисСоколов. Наркомы страха. Ягода. Ежов. Берия. Абакумов. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2001. – С. 130). Тепер називають і більші цифри.

«Чистка» тривала понад 15 місяців і була офіційно припинена за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, хоча репресії тривали й далі.

Її результат – девальвація цінності людського життя і свободи, зруйнування громадянського суспільства – громадських і політичних організацій, громад, церков, навіть сім`ї. Кожна людина залишалася сам-на-сам із молохом терористичної держави.

Кількість жертв репресій, депортацій і голоду в Україні за часи радянської влади не піддається підрахунку. Це приблизно третина українського народу. Американський дослідник української трагедії Джеймс Мейс писав, що нинішня Україна – це соціологічно випалена земля. Нинішній період історії України він визначав як «постгеноцидний». На його думку, процес інтелектуального і морального занепаду українського суспільства та подальшого зросійщення не змогло зупинити навіть проголошення незалежності. Аж тепер Україна прокинулась – коли спадкоємниця СССР, Росія, чинить відверту аґресію проти української держави, прагнучи стерти її з лиця землі, а нас, українців, втягнути в примарний «русский мир».

Фото: Музей "Територія Терору". Агітаційний плакат «конттрреволюционер-вредитель», 1930 р.

Усі наші сучасні біди – це наслідок сатанинської селекції, під час якої була фізично знищена найкраща частина українського народу.

Починаючи з 2007 року, річниця початку Великого Терору (5 серпня) і день пам`яті Соловецького етапу (27 жовтня) відзначалися в Україні на державному рівні, відповідно до Указу Президента України В. Ющенка від 21.05.2007 р. № 431/2007 «Про заходи у зв'язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937–1938 років». Цей Указ, зокрема, поклав на Український Інститут національної пам`яті обов`язок щороку споряджати на початку серпня експедицію в урочище Сандармох та на Соловецькі острови. Після Революції Гідности, у 2012 і 2013 роках, експедиція під керівництвом Григорія Куценка споряджалася коштом спонсорів. А вже у 2014 та 2015 роках експедиція не відбулась через неоголошену війну Росії проти України. Сподіваємося, що  настане час, коли ми зможемо вільно їздити у Сандармох і на Соловки – в незалежну від Москви Карелію.

Текст: Василь Овсієнко, учасник паломництва у Сандармох і на Соловки 1999 – 2005 рр.

За матеріалами УІНП. http://www.memory.gov.ua/news/5-serpnya-1937-roku-pochatok-velikogo-teroru

Історичний календар на 2017 рік

ПАМ'ЯТНІ ДАТИ ТА ЮВІЛЕЇ 2017 РОКУ

І. Відомі події в Україні:

650 років з часу надання місту Галичу Магдебурзького права (1367);

330 років з дня обрання гетьманом України Івана Мазепи (25.07.1687);

200 років з часу заснування Рішельєвського ліцею в Одесі (травень 1817);

200 років з часу заснування державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського» (травень 1817);

180 років з часу виходу першого західноукраїнського альманаху «Русалка Дністровая», підготовленого діячами літературного гуртка «Руська трійця» (1837);

150 років з часу заснування Національного академічного театру опери та балету імені Тараса Шевченка в Києві (1867);

100 років з часу заснування Херсонського державного університету (1917);

100 років з часу створення Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки Національної академії аграрних наук України (1917);

100 років з часу початку Української революції та створення Української Центральної Ради (17.03.1917);

100 років з часу початку роботи Всеукраїнського Національного конгресу, першого представницького форуму українського руху (19-21.04.1917);

100 років з часу формування Першого українського полку імені Богдана Хмельницького та початку творення українських збройних сил (1.05.1917);

100 років з часу ухвалення І Універсалу Української Центральної Ради (23.06.1917);

100 років з часу створення Генерального Секретаріату Української Центральної Ради – першого українського уряду (28.06.1917);

100 років з часу проведення Всеукраїнського зʼїзду вільного козацтва в Чигирині (16-20.10.1917);

100 років з часу проголошення Української Народної Республіки ІІІ Універсалом Української Центральної Ради (20.11.1917);

100 років з часу заснування Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (грудень 1917);

100 років з часу проведення першого  Курултаю кримськотатарського  народу (9.12.1917);

100 років з часу створення Генерального Суду Української Народної Республіки (правонаступник – Верховний Суд України) (15.12.1917);

100 років з початку збройного опору Української Народної Республіки проти російської агресії (17.12.1917);

100 років з часу створення Головної скарбниці Української Народної Республіки (тепер – Державна казначейська служба України) та Українського державного банку (тепер – Національний банк України (22.12.1917);

80 років з часу заснування Донецького національного університету імені В.Стуса (1937);

75 років з початку формування Української повстанської армії (1942);

70 років з часу заснування Львівського державного університету безпеки життєдіяльності (жовтень 1947);

50 років з часу заснування Світового Конґресу Українців (1967);

50 років з часу створення Національної бібліотеки України для дітей (1967);

50 років з дня створення Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу (13.01.1967);

25 років з часу передання останнім Президентом Української Народної Республіки в екзилі Миколою Плав'юком клейнодів Української Народної Республіки і грамоти про правонаступництво першому Президенту України Леоніду Кравчуку (22.08.1992).

ІІ.  Ювілеї видатних особистостей:

250 років з дня народження Артемія Веделя (1767, за іншими даними 1770), композитора, хорового диригента, співака, скрипаля;

200 років з дня народження Михайла Петренка (1817-1862), поета-романтика;

1 січня - 160 років з дня народження Степана Ерастова (1857-1933), громадсько-політичного діяча, мецената українського культурного руху на Кубані;

2 січня - 130 років з дня народження Микола Чайківського (1887-1970), математика, педагога;

3 січня - 100 років з дня народження Юрія Митропольського (1917-2008), математика;

3 січня – 75 років з дня народження Анатолія Погрібного (1942-2007), літературознавця, письменника, політичного і громадського діяча;

4 січня - 180 років з дня народження Павла Житецького (1837-1911), філолога, педагога і громадського діяча;

5 січня - 180 років з дня народження Стефана Кульженка (1837-1906), друкаря і видавця, підприємця;

7 січня – 90 років з дня народження Ростислава Братуня (1927-1995), письменника, громадського і політичного діяча;

12 січня - 110 років з дня народження Сергія Корольова (1907-1966), вченого, конструктора космічних кораблів;

13 січня - 190 років з дня народження Миколи Бекетова (1827-1911), відомого фізика, хіміка, засновника фізико-хімічного відділу при Харківському університеті;

13 січня - 140 років з дня народження Левка Мацієвича (1877-1910), інженера, авіатора, громадського і політичного діяча;

14 січня - 80 років з дня народження Євгена Гуцала (1937-1995), письменника, журналіста;

22 січня - 110 років з дня народження Миколи Лівицького (1907-1989), громадського і політичного діяча, Президента УНР в екзилі;

27 січня - 90 років з дня народження Олекси (Олексія) Тихого (1927-1984), правозахисника, політв’язня радянського режиму, поета, мовознавця, педагога, члена Української гельсінської групи;

1 лютого - 120 років з дня народження Євгена Маланюка (1897-1968), поета, мистецтвознавця, літературознавця;

12 лютого - 90 років з дня народження Олексія Ситенка (1927-2002), фізика;

17 лютого – 125 років з дня народження Йосипа Сліпого (1892-1984), предстоятеля Української греко-католицької церкви, архієпископа;

19 лютого - 170 років з дня народження Олександра Русова (1847-1915), земського статиста, етнографа, педагога, громадського і політичного діяча;

20 лютого - 130 років з дня народження Олександра Удовиченка (1887-1975), генерал-полковника Армії УНР;

25 лютого - 130 років з дня народження Леся Курбаса (1887-1937), режисера, актора, драматурга, публіциста, перекладача;

28 лютого - 160 років з дня народження Овксентія Корчак-Чепурківського (1857-1947), гігієніста та епідеміолога;

5 березня - 190 років з дня народження Леоніда Глібова (1827-1893), письменника, байкаря, видавця, громадського діяча;

10 березня - 150 років з дня народження Василя Омелянського (1867-1928), мікробіолога;

17 березня - 170 років з дня народження Федора Вовка (1847-1918), антрополога, етнографа, археолога;

19 березня - 140 років з дня народження Василя Доманицького (1877-1910), філолога, історика, фольклориста та бібліографа;

31 березня - 160 років з дня народження Бориса Срезневського (1857-1934), метеоролога і кліматолога, організатора метеорологічної служби в Україні;

5 квітня - 120 років з дня народження Романа Бжеського (1897-1982), громадського діяча, літературознавця, історика, журналіста, публіциста;

13 квітня - 130 років з дня народження Івана Кавалерідзе (1887-1978), скульптора, кінорежисера, драматурга;

6 травня - 110 років з дня народження Теофіла Коструби (1907-1943), історика, літературознавця, енциклопедиста;

15 травня - 160 років з дня народження Андрія Чайковського (1857-1935), письменника, правника, громадського і політичного діяча;

16 травня - 200 років з дня народження Миколи Костомарова (1817-1885), історика, письменника, громадського і політичного діяча;

21 травня - 160 років з дня народження Миколи Пильчикова (1857-1908), фізика, винахідника;

30 травня - 130 років з дня народження Олександра Архипенка (1887-1964), скульптора та художника;

5 червня - 160 років з дня народження Володимира Підвисоцького (1857-1913), мікробіолога, патолога і ендокринолога;

7 червня - 130 років з дня народження Федора Лисенка (1887-1937), геолога;

8 червня - 170 років з дня народження Олександра Барвінського (1847-1926), громадського діяча, педагога, історика;

21 червня - 120 років з дня народження Юрія Кондратюка (справжнє ім’я та прізвище – Олександр Шаргей) (1897-1942), вченого-винахідника, розробника ракетної техніки й теорії космічних польотів;

30 червня - 110 років з дня народження Романа Шухевича (1907-1950), політичного та військового діяча, головнокомандувача УПА;

15 липня – 100 років з дня народження Миколи Дремлюги (1917-1998), композитора, громадського діяча, народного артиста України;

21 липня - 110 років з дня народження Олега Ольжича (1907-1944), письменника, науковця, політичного діяча;

29 липня - 200 років з дня народження Івана Айвазовського (1817-1900), живописця-мариніста;

29 липня - 130 років з дня народження Михайла Садовського (1887-1967), генерал-поручника Армії УНР;

12 серпня - 140 років з дня народження Олександра Грушевського (1877-1943), історика, літературознавця, етнографа;

23 серпня - 150 років з дня народження Осипа Маковея (1867-1925), письменника, критика, публіциста, громадського діяча;

23 серпня - 170 років з дня народження Іллі Шрага (1847-1919), державного, громадського і політичного діяча, адвоката;

8 вересня - 120 років з дня народження Івана Борковського (1897-1976), археолога;

25 вересня – 85 років з дня народження Анатолія Солов’яненка (1932-1999), співака, громадського діяча, Героя України, народного артиста України;

24 жовтня - 150 років з дня народження Миколи Біляшівського (1867-1926), етнографа, археолога, музейника, громадського діяча;

4 листопада - 130 років з дня народження Олександра Неприцького-Грановського (1887-1976), зоолога, ентомолога;

7 листопада - 160 років з дня народження Дмитра Багалія (1857-1932), історика і громадського діяча;

8 листопада - 130 років з дня народження Дмитра Вітовського (1887-1919), державного і військового діяча, першого головнокомандувача Української Галицької Армії;

14 листопада - 140 років з дня народження Дмитра Антоновича (1877-1945), історика, мистецтвознавця, громадського діяча;

20 листопада - 300 років з дня народження Григорія (Георгія) Кониського (1717-1795), філософа, письменника, церковного діяча;

3 грудня - 140 років з дня народження Степана Рудницького (1877-1937), вченого, основоположника української географічної науки;

13 грудня - 140 років з дня народження Миколи Леонтовича (1877-1921), композитора, збирача музичного фольклору;

17 грудня - 140 років з дня народження Данила Щербаківського (1877-1927), етнографа, археолога, музейного діяча;

24 грудня - 80 років з для народження Вячеслава Чорновола (1937-1999), державного, громадського, політичного діяча, журналіста, народного депутата України першого - третього скликань, одного з лідерів українського правозахисного руху, багаторічного лідера Народного Руху України, Героя України.

ІІІ.  Дні пам‘яті:

80 років з дня початку «Великого терору» в Україні (05.08.1937);

75 років з часу початку примусового вивезення населення України в Німеччину (остарбайтерів) (січень 1942, день пам’яті – 18.01.2017);

70 років з часу проведення польською владою акції «Вісла» – примусових депортацій українців з українських етнічних земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя (28.04.-12.08.1947, день пам’яті – 28.04.2017);

70 років з дня проведення радянськими карально-репресивними органами операції «Захід» – масової депортації населення Західної України до Сибіру (21.10.1947).

За матеріалами УІНП: www.memory.gov.ua

4 липня - День незалежності США

      День незалежності США — державне свято Сполучених Штатів Америки, яке відзначається щороку 4 липня (часто так і називається: «Четверте липня») і є федеральним вихідним днем. Свято встановлено на честь Декларації незалежності США від Об'єднаного Королівства Великої Британії, яка була підписана 4 липня 1776 року. День незалежності в США асоціюється із салютами, феєрверками, парадами, карнавалами, ярмарками, концертами, бейсболом, сімейними зустрічами, пікніками, барбекю, політичними виступами і церемоніями разом із різноманітними громадськими і приватними подіями на вшанування історії, урядування та американських традицій.

Набуття незалежності

Під час Американської революції офіційне від'єднання 13-ти британських колоній від Великої Британії сталося 2 липня 1776 р., коли Другий Континентальний конгрес на закритому засіданні проголосував за Резолюцію Лі представника Вірджинії Річарда Генрі Лі, якою проголошувалося, що Америка стала незалежною. Після голосування за цю Резолюцію Конгрес вирішив видати додатковий документ, який би пояснював цей вчинок — Декларацію незалежності США. Її проект написав т. зв. Комітет п'ятьох начолі з Томасом Джефферсоном. Після обговорення проекту на дебатах, поправок і доповнень Декларація була підписана 4-го липня 1776 р.. Днем раніше Джон Адамс (в майбутньому 2-й Президент США) написав своїй дружині Абігаль:

«

Другий день липня 1776 року буде найпам’ятнішим епохальним днем в історії Америки. Я глибоко переконаний, що він святкуватиметься прийдешніми поколіннями, як велика річниця-фестиваль. Це має відзначатися, як день визволення і акт відданості всемогутньому Господу та супроводжуватися шоу, іграми, спортивними змаганнями, залпами, салютами, дзвонами й ілюмінацією з одного боку континенту до іншого, відсьогодні й на всі віки.

»

Прогноз Адамса справдився, але з поправкою на 2 дні. Отже, американці відзначають незалежність 4-го липня, в день, що зазначений на всім відомому оригіналі Декларації незалежності США, а не 2-го липня — день голосування за Резолюцію Лі.^[2] Історики довго сперечалися, чи дійсно Декларацію було підписано саме 4-го липня, як зазначено в письмових свідченнях Томаса Джефферсона, Джона Адамсаі Бенджаміна Франкліна. Більшість істориків дійшли висновку, що Декларацію насправді було підписано майже на місяць пізніше затвердження, а саме 2-го серпня 1776 р.

Прикметний збіг, що двоє підписантів Декларації Джон Адамс і Томас Джефферсон, які згодом стали Президентами США, померли в один і той самий день — 4-го липня 1826 р. на 50-ту річницю Декларації. Також 4-го липня у 1831 р. помер 5-й Президент США Джеймс Монро. А 4-го липня у 1872 р. народився 30-й Президент США Калвін Кулідж — єдиний із глав держави, народжений у День незалежності.

Матеріал з Вікіпедії

Підручник Історія України за 8 клас Гісем, Мартинюк (поглиблений рівень, нова програма 2016) читати онлайн

Підручник онлайн: Гісем О. В. Історія України. 8 клас (Поглиблене вивчення)

Глобальні ядерні резерви (інфографіка)

100 років тому Центральна Рада створила перший уряд України (інфографіка)

28 червня виповнилося сто років, як у 1917-му Центральна Рада створила свій виконавчий орган – Генеральний Секретаріат – перший уряд України. На нього покладалося втілення у життя головного постулату Першого універсалу, ухваленого кількома днями раніше: «Однині самі будемо творити наше життя».

До першого складу Генерального Секретаріату увійшли 8 генеральних секретарів та генеральний писар. Головою, а водночас генеральним секретарем внутрішніх справ був обраний відомий політичний діяч і письменник Володимир Винниченко.

Генеральним секретарем фінансів став кооператор Христофор Барановський, міжнаціональних справ – публіцист Сергій Єфремов, харчових – економіст Микола Стасюк, земельних – кооператор Борис Мартос, військових – голова Українського генерального військового комітету Симон Петлюра, юстиції – правник Валентин Садовський, освіти – педагог Іван Стешенко, генеральним писарем – публіцист Павло Христюк.

Найстаршому з членів Генерального Секретаріату Івану Стешенку на момент вступу на посаду виповнилося 44, а наймолодшому Павлу Христюку – лише 27, отже, середній вік перших українських урядовців ледь перевищував 36 років.

(Інформація та Інфографіка Українського інституту національної пам’яті)

Інфографіка за посиланням: 100 років тому Центральна Рада створила перший уряд України 

Богдан Хмельницький:таємниця замахів і вбивства

Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття привела до радикальних змін на Сході Європи. За висловленням В’ячеслава Липинського, Чигирин став центром, де “справи Сходу вирішувались, де стикалися дві цивілізації і де творча організуюча цивілізація європейська брала все більшу перевагу над примітивним хаосом і стихійністю азіатського”.

За словами анонімного автора, Б.Хмельницький – “була людина з тисячею “штук”, і його слід було остерігатися тим більше, чим більше він виявляв покори”. “Воєнна справа така, – казав сам гетьман в розмові з польськими послами, – куди буде думка іти в війну, щоб тої думки ніхто не відав і недруг би не остерігався”.

Перемоги козацької зброї послабили військову могутність Речі Посполитої, а утворення самостійної козацької держави поклало початок остаточному її занепаду. Неспроможність поляків силою зброї приборкати революційний вибух в Україні змушувала Варшавських вождів шукати інших методів боротьби з молодою козацькою державою. Як і тепер, в арсеналі середньовічних політиків дієвою зброєю були організація інтриг, змов та заколотів.

Ще на початку визвольної війни здійснювалися спроби скомпроментувати гетьмана в очах народу, посіяти розбрат у війську, розколоти лави повстанців. Близько середини травня 1649 року була викрита змова, що її готував серед старшини польський посол Смяровський. Використовуючи підкуп, він намагався привласнити Черкаську й Чигиринську землю, маючи на це якийсь привілей.

Десь у грудні 1649 р. відбувся похід випищиків на Чигирин. Вони скаржилися на зловживання шляхти і заявляли, що “себе оберут иного гетмана”. У лютому 1650 р. підняли повстання запорожці, обравши гетьманом Худолія. 2 серпня 1650 р. “Французька газета” писала: “Хмельницький покарав на горло одного полковника, що готував замах на його життя”. 13 серпня у тій же газеті читаємо: “Хмельницький покарав на смерть трьох головних старшин, що готували замах на його життя”.

У 1650 році козацькі посли до сейму Гурський, Маркевич і Петро Дорошенко, що привезли на затвердження умови Зборівського договору, отримали шляхетське достоїнство і, вочевидь, чималі подарунки. Вже у 1651 році Гурський, який командував козацькою піхотою, за домовленістю з поляками під час атаки гусар Яреми Вишневецького наказав розімкнути бойові лави. Як наслідок, поляки вдарили на спішених татар. Хан помітив рух козацьких військ і віддав наказ до відступу. У результаті зради Гурського козаки зазнали однієї з найбільших поразок.

Упродовж 1651-1653 років було вчинено близько семи змов і заколотів проти особи Богдана Хмельницького. Очевидно, що деякі з них були організовані поляками.

З 1651 року Варшава виношує ідею отруєння гетьмана. Інструментом для реалізації цього задуму мала стати дружина гетьмана Олена (Мотрона) Чаплинська. 14 червня шляхтич Кшицький повідомляв: “Кажуть, Хмельницький наказав жінку повісити на гак за те, що виявлено перехоплені листи Чаплинського до неї, щоб вона всі скарби закопала в землю, а самого Хмельницького отруїла”. Це ж саме засвідчив і полонений козак Мартин: “Про його жінку кажуть, що (Хмельницький) наказав її повісити. Табором ширяться чутки, що причиною цього стали листи до неї від Чаплинського про те, щоб скарби сховала, а самого Хмеля отруїла”.

Після укладення союзу з Москвою проти Хмельницького виступає й Османська Порта, якій гетьман заприсяг на три роки раніше. “Цісар християнський та цар турецький (…) так проти нього озлобилися, що не лише йому, а і всій Україні почали погрожувати” (Г. Грябянка). Таким чином, турки й поляки, побоюючись зміцнення української держави, поставили перед собою мету – підступно вбити Хмельницького.

Навесні 1656 року в Чигирин прибуває “некий шляхтич Хрещонович, подосланный от поляков, буто сватать дочери” гетьмана. Він подарував Хмельницькому кілька сулійок горілки і, “припрошуючи його почастуватися, налив у чару повільно діючу отруту”. Зілля дало знати про себе тоді, коли Богдан довідався про хід польсько-московських пермовин у Вільно у жовтні 1656 року. Новина про відступ А. Ждановича з Польщі ще більше підірвала здоров’я гетьмана і його “розбив апоплексичний удар” (С. Величко). 

 

Т.Г.Шевченко. Смерть Богдана Хмельницького. [1836 – 1837. С.-Петербург].

Відчуваючи близький кінець, 5 квітня 1657 р. Б. Хмельницький скликав до Чигирина старшину. Тільки полковників приїхало на поклик гетьмана двадцять шість. У місті грали музики, салютували гармати. В такій обстановці Богдан склав свої повноваження, передавши гетьманську булаву сину Юрію. Династичні наміри старого Хмеля зустріли опозицію серед старшини. Владний гетьман жорстоко розправився з нею: наказав стратити полковника Лесницького та ще чотирьох старшин, а Івана Виговського звелів прикувати до землі на цілий день.

У червні 1657 року до Чигирина прибули московські посли і “застали гетмана до того ослабевшим, что он едва мог вставать с постели”. “Барзо хворим Хмельницкий был, где юже с той постели не встал, а в скором часи помер” (Самовидець).

 

Іллінська церква у Суботові - усипальниця Богдана Хмельницького. Світлина 1931 р. В. Ковальов. 

27 липня 1657 р. сумно задзвонили дзвони в Чигирині: помер гетьман Війська Запорозького, засновник української держави Зиновій-Богдан Хмельницький. Забальзамоване тіло гетьмана спочатку поклали в церкві Успенія Богородиці в Чигирині. 23 серпня траурна валка виїхала з Чигирина повз Сторожову та Погибельні могили, через міст, через заболочені Притясминські заплави до Суботова…

 

Остання рада на Січі.

Смерть Богдана Хмельницького, імовірно від рук найманого вбивці, поклала початок міжусобиць, які сьогодні називають “гібридними війнами”, і які, врешті-решт, привели до великої Руїни.

Джерелоhttp://na-skryzhalyah.blogspot.com/2016/08/blog-post_4.html